Рас интересный, читайте далее

VI
Це було вночі: Він підійшов. Я сиділа на стільці, загорнута в ковдру. Ще трусило. Мій кошмар повернувся.
-Розказуй. Я жодного разу не допікав тобі запитаннями, та тепер хочу почути усе.
-Є питання на які я сама шукаю відповіді.
-Що сталося тоді на балконі?
-Не знаю. Щось мене скорює - і світ перестає існувати. Вперше це сталося рік тому, мені було паскудно, дуже; про самогубство навіть не думала - не змогла б та й не в тому стані була; я просто лягла. Тоді мати в істериці ледве не зламала мені ребра - вона не вміла робити масаж серця. Ще кілька разів я не могла прокинутися. З того часу я не спокійно сплю. Ні, майже не сплю. Півроку тому я заснула у ванній, розуміла все, та не могла пручатися, не хотіла. Знаєш, як боляче вдихати воду? Я помирала тоді, я цього хотіла. Як ти з'явився мені полегшало, та от знову.
Він слухав, уважно, вкарбовуючи в пам'ять слова. Більше нічого не питав, знову став наче німий.

-Треба поспати.....
-Ні....
-Хочеш я піду з тобою....?
Мене трусонуло - Його очі, безкінечно-чорні,- прірви. Я знала, що він однаково мене змусить це зробити. Я боялася не Його, а того, що буде з Ним через мене. Яка мала моя воля.

Я кричала, від крику було лише гірше, але я вже не могла зупинитися. Я застрягла і мене роздирало з середини. Я не чула себе - я знала, що кричу. Наче зоткана з цієї муки і крику.
Лише тепер я почула і захотіла вмерти, по-справжньому захотіла. Раптом крик зламався хрипом. Мене душили. Відпустили, коли я здалася.
Я вперше  виспалася. Тіло пам'ятало те, що сталося. Він поруч. Порожні мертві очі. Білий, мов полотно. Живий.
-Я тебе не вбив.....
Обійняла. Він був холодний і, наче закляклий; в грудях гупало сполохане сердце. Живий.
Скільки ми так лежали, в забутті? Було тяжко повертатися, мов з прірви того світу. Якби не голод...

VII
Він пішов, бо я сама йому дозволила. Ні, допомогла піти.
-Хочеш я піду з тобою?
Я нависала над ним, а Він ледь чутно шепотів:
-Ти сильна....
-Дозволь я піду з тобою....
Він притис мене до грудей.
-Більше не можна ховатися.....

Може Він просто спить в своєму кріслі? Він завжди блідий і мовчазний. Може Він просто спить?!
Мені не вистачить - Він випив все. Він заборонив за собою піти. Яка мала моя воля.

Чому Ти пішов.......? Чому забрав усе......? Нащо Ти вбив мене......?

VIII
Я змушую людей навколо себе страждати і залишаюся одна. . .
Мені вже не страшно засинати - я страшуся прокинутися. Прокидаюся і мрію знов поринути у сон. Його там більше не буває. Чому я не можу піти за ним?

            Yo quiero de nuevo no despertarse de sueno,
En los abrasos de visiones irresistiblemente guitar,
Despedirse de todos por el cuerpo muerte.
En el florescentio del dia yo en la cama glasial
Y de nuevo quiero no despertarse de sueno.

           ( Я знову хочу не прокинутись зі сну
В обіймах мар безупину кружляти
Прощатися з всіма тілом неживим
В цвітінні дня я на холоднім ложі
І знову хочу не прокинутись зі сну.)

Як я здала сесію? Як не покінчила з собою? Як я ще ходжу?

IX
Літо. Минув рік. Півроку, як Він пішов. Це більше не Я. Все цвіте - буяне в промінні золотім, а Я мертва, лежу там поряд з Ним, у вічності. Це не Я. Ми чимось були схожі. Не тільки ззовні. «... дозволь мені піти з тобою...» Єдине - Він зміг піти...........
День за днем. Якби не тітка я б померла, вона мовчки опікуєтся мною.
Мене жаліють, досі, мов вдову, а вони ж не знають де мені болить: втішають серце - більше муки душі.
Я знаю дорогу, та не можу нею йти.

Прошу:
I

Тепер я знаю як коли пахне кладовище, як по різному шумить стара липа. Тут завжди тихо, навіть, коли лунають ридання і крики  зневіри. Тут люди вчаться мовчати вічно. Вони полишають тут часточки своїх німих душ і вони течуть з вітром над мертвою землею. Кличуть.
До мене підійшла чорна дівчина, неподалік бубонів отець і плакали, вона пригостила мене отрутою - відтоді ненависть хмаркою мороку паразитує в мені: ненавистю до тих, що змогли.........
-Вони плачуть, а їй всеодно. -тихо сказала вона мені на вухо із-за спини, - навіть якщо чує.
Її обличчя було бліде і виснажене, з зеленими очима божевільної. Вона прагнула скинути цей траур, швидше забути цей жах і говорила уривчастістю, темпом наркозалежної. Ледь розтуляла некрасивий рот і кожний м'яз тремтів від напруги. Вона брехала ламаним голосом і навіженим поглядом - вона хотіла бути з тією, якій всеодно. Чорна дівчинка сміялася - їй було боляче.

   
II

Шелестить листя старої липи.

Я б Його однаково вбила: тут під липою, відмовою чи тієї ночі своїм кошмаром. Я б однаково вбила себе........
Шелестить листя......

    III

- Марино Федорівно,як я можу вам відддячити?
- Не будемо про це. Сестра мені б не пробачила, якщо б я  кинула тебе в скруті. Посади мене на поїзд, а потім обживайся, дитинко, в своєму новому домі.
Я  супроводжую свою тітку на вокзал. Людину, яка не кинула мене. Я ледь знала її ім'я.

    IV
Злива вигняє мене до кав'ярні, наче здатна звільнити від мук оточенням отаких само стікаючих водою. На другому поверсі майже нікого немає, дощ грає по даху, по склу. Чашка гарячого шоколаду гріє мокрі пальці. За сусіднім столиком дівчина, висока і гнучка, проста лицем, та щось ховаєтся в чорних хвилях мокрого волосся, в блакитній кризі очей, блідій смузі губ, в стрункій колонці шиї.........
- Ви так мене роздивляєтеся,наче хочете.
Усміхається і дивиться в самі очі прямим сильним поглядом прокурора.
Ні, я милуюсь, як художник. Чи зможу я намалювати Вас? Я давно за це не бралася. Спробую.
- Запишіть мій номер.- і надиктовує мені цифри.

    V
«Ви так мене роздивляєтеся, наче хочете». Тепер вже не смішно. Я хочу вас, хочу вполювати Те знайоме мені щось. Я хочу...
Я давно так просто і приємно  не перемовлялася ні з ким - звикла не спілкуватися, звикла читати Його думки.....

В перше щось зачепило, вирвало з того чорного болота буття і протягнуло майже місяць. Я намалювала, та не віднайшла. Я більше не знаходжу в ній «те»...

    VI
Я малюю Його під липою, повільно виводжу чорним мертві риси білого лика. Воно блищало від холодного поту, заціпеніле від болю.
«Озвись.... Хочеш я піду з тобою......? Більше не можна ховатися.........І я теж....... Гірше бути одному................. Ти сильна...........»
Чому я не можу піти з ним..........?
«Не кидай, на самоті.............»
Я забула Його лико.
З папіру на мене дивится жива Вона.......

Шелестить листя старої липи.......

    VII
Вона подзвонила: Добридень, це Віталіна Георгівна, ви мене малювали........ Я хочу ще кілька картин........

Іскриться криваво шовк. Віталіна біліє на ньому розкошами свого тіла. Віталіна світится і манить. Я здаєтся відчуваю як вона пахне, як шумить ледь чутно багряне море вколо неї, коли її  груди здіймаются і опадають........ Я вже десь бачила це обличчя...
Вона не прокинеться, вона міцно спить.... Я не маю цього робити...
Вона прокинулася - я пробудила її гаряче тіло холодними мокрими пальцями.......... Здивовані налякані очі.....
Я не зважаю на її пручання...... Бажання сильніше за страх......Я попелю об її тіло руки........ Я насичуюсь нею....... По вінця наливаюся її солодом..... Я хочу чути її біль, я слухаю - вона стогне .... Чому ти гвалтована сама мене цілуєш, не відпускаєш.......?

Як спраглий припадає до води......
Так мокрий холод обпікає йому губи....
Так пристрасть і жага калічать душу.....
І пепелять покинуте життя......
У жадібні вуста тече цілюща рідина.....
Раніш незнана насолода мучить.....
Або її він вип'є і своїм жаданням вб'є.....
Або в своїх потоках вона його погубить.....

    VIII
   
Мене взяли на випробний термін до фірми, приставили опікуном якогось вічно збудженого, звуть в народі Дюрасел. Говорить швидко, багато і незрозуміло.
Робота секретаркою й справді каторга. Розслабляюся лише вдома в ліжку......
Випробний термін «успішно скінчаєтся» розривом моєї заяви про звільнення - « таких відданих і терплячих працівників ми не відпускаємо» і рафінована усмішка боса, наче в компенсацію.

Ранок, вихідний. На вулиці тихо зимно і біло. Кава з молоком, гидка од цукру.....
(Щойно починаєш радіти життю, починаєтся якесь лайно: з неочікуваної зустрічі чи телефонного дзвінка... )
-Ало.
-Це Віталіна...
-Що вам потрібно?
-Я можу просити зустрічі?
-З приводу?
-Ви не закінчили картину.
-Лише картина,.... Ненадовго.

    IX
Десятки нарисів, відторгнуті, лежать в ногах.
-Я не можу вас малювати.

Що тепер....? Поламати через неї все життя....? Ні, треба спати. Потім працювати, працювати..... Без дурних думок в голові.... "Гетте, ви думи, ви хмари осінні...."

Ну що я роблю...? Нащо прийшла до неї серед ночі...?
-Хто там.
-Віталіно, пробачте, що так.....
Я не лесбіянка, я нормальна здорова дівчина.....
Чи я здуріла....?
Червоний шовк цілує шкіру, а я кохаю Віталіну..... Багряне море колишется..... Шумить.....
Я не можу зупинитися....... Я чую біль..... і свій крик у пітьмі......

    X
-Ти втекла і зникла. Знову. Я сама не в захваті від усього цього, не раз знавала радість в обіймах чоловіка, а тут.... Ти снишся мені. Знаєш, що саме мені снится...?
Ні, не люблю її. Мені чужа ця жінка. Крізь її тонку шкіру проступає крига. Тоді я обпікала об неї губи і руки. Тоді я  жадала, мов повітря, вдихати її пряний дух, напитися нею. Я знала, що станется, я боялася миті, коли стихне вогнений вир. Я знала, що він випалить мені душу.
Я не люблю її і не хочу.... Чхати на те, що було...... Вона гарна, та тепер відразлива, як і все навкруги..... Я обізналася.... Я шукала відради, шукала Його..... Марно шукати те, що не має місця в цьому світі...
-Я зробила погане. Я хочу з цим покінчити. Прощавайте.
Вона хапає мене за плече.
-Це тому що я не чоловік?
-Коли ви цілували мене, я цілувала не вас.