Ми всі усміхаємося з туги,
Ввібравши тінь сонця під очі.
Обличчя лиш трохи припухлі
І сірі з безсонної ночі.

На парах пірнемо в дрімоту,
Керуючи клаптем від мозку
Шизоїдно–втомленим тілом,
Нотуючи пліттю-рукою.

А потім, пом’яті й спочилі
Ми зіллям розправимо крила
І, знаючи правду, мов діти
Гукнемо: "Дорога відкрита.".

Дорога, де дім, не до раю
Не рівні рабам-херувимам
Та хоч і нічого не варті
Ми ліпше на волю, ніж в Вирій

Від світу ховаємо очі
У обійми невтомної музи
Лиш зрідка повернемо душі
Насититись мороком в світлі.

Без наміру жити нормально,
Чинити  морально, по-людськи
Ми лиш усміхнемося сумно
Для нас ваші норми не дійсні.

Ви нас «Змінити!», «Зламати!»
Для страху: «А ні – то на палю!»
Проходимо повз, наче тіні
Глухі, але  сповнені жалю.